Олег Нів’євський: Жодна з програм підтримки не стимулювала зростання агросектору

Олег Нів'євський у 2010 році здобув ступінь доктора філософії за фахом аграрна економіка та прикладна статистика у Гьотінгенському університеті в Німеччині. Працював у проектах розвитку від Світового банку, ФАО, USAID. Спеціалізується на оцінці впливу державної економічної та регуляторної політики, розвитку агропродовольчих ринків продукції та факторів виробництва, ланцюжку доданої вартості, просторовій економіці, аналізі ефективності та продуктивності виробництва.

У 2020 році аграрії можуть залишитись без дотацій. Наразі в бюджеті виділені гроші, але невідомо, як вони будуть розподілені. Як це вплине на виробництво?

— Якщо фермери говорять, що вони помруть без дотацій, то це абсолютно ненормально. Аналогічно наркоман, який сидить на голці, не виживе без дози. Подібне відбувається зараз у Франції, Німеччині. Дотації - це наркотик. Нам потрібен здоровий сектор. Про субсидії (на голову або на гектар чи то компенсацію витрат на закупівлю матеріально-технічничних ресурсів/відсоткових ставок) я би забув як про кошмарний сон.

Крім того, жодна з програм підтримки не стимулювала виробництво. Зараз поясню, чому. Наприклад, ви вирішили скористатись частковою компенсацією відсотків по кредиту. Для цього ви спочатку приходите в банк, там кредитний офіцер порахує ваш дохід, проаналізує платоспроможність і ухвалить рішення про те, чи можна вам видати позику. Є чи нема компенсації - це не вплине на рішення банку. І от якщо вам дадуть кредит, то лише згодом після цього ви подасте заявку на відшкодування відсотків. У даному випадку сама підтримка відокремлена від рішення інвестувати у виробництво чи ні. Вона не впливає на те, дадуть чи не дадуть вам позику. Це просто як приємний бонус. Те саме стосується відшкодування вартості будівництва тваринницьких комплексів. Підприємець зробив бізнес-план, узяв кредит, побудував ферму і потім окремо вирішує питання компенсації. А відшкодування вартості української сільгосптехніки, по суті, стимулює купувати менш ефективні засоби виробництва. А ми ж турбуємось про збільшення продуктивності сектору, чи не так?

Але в Європі, наприклад, усіляко підтримують фермерів. Що робити вітчизняним виробникам, чию продукцію може витіснити імпорт?

— У європейців з прямої підтримки є фактично тільки субсидії на гектар, і все. Нам таке не потрібно. Імпорт витіснить — нічого страшного в цьому немає. Тому що, коли когось витискають, то на його місце приходить ефективніший виробник. Я не маю жодних сентиментів до тих фермерів чи виробників, які не можуть витримати конкуренції. Підприємці кажуть: «Ми хочемо заробити, але підтримайте нас». Це певний когнітивний дисонанс. Чому ви, як працівник, повинні в чесній конкуренції здобувати свої винагороди, конкурувати з іншими на ринку праці за певну посаду (без підтримки), а вони — ні? Не можеш відповідати ринковим умовам — конкурувати — до побачення. Україні такі виробники не потрібні. Тут «плюнеш» в землю, і буде рости. А якщо ти «плюєш», і там, умовно кажучи, нічого не росте, то тобі тут не місце. Має бути причина, чому потрібно підтримувати. З економічної точки зору такою причиною може бути або провал ринку або провал політики.

Читайте також: Заскочити в останній вагон: що буде, якщо з наступного року фермери не отримуватимуть дотацій?

Чимало сільгоспвиробників зауважують, що єдиною ефективною формою держпідтримки було повернення ПДВ на спецрахунки. Можливо, слід повернутись до цієї практики?

— З одного боку, це дійсно було зручно агробізнесу, бо не було втручання держави. А з іншого, навпаки, неявно мотивувало фермерів менше інвестувати у виробництво. Сільгоспвиробники залишали собі ПДВ, проте не отримували відшкодування ПДВ на закуплені ресурси. Таким чином, суто арифметично, виробники мали більшу вигоду в тому випадку (більше умовне сальдо ПДВ), коли менше інвестували в закупівлю матеріально-технічних засобів виробництва. Тобто як не парадоксально, спецрежим не стимулював розвитку сектору.

фото: uacrisis.org

Тоді який механізм підтримки буде дієвим?

— Я би виділив кошти не на пряму підтримку, а на заходи, що пов'язані з трансфертом технологій і знань. Необхідно через різні канали комунікації пояснювати агровиробникам, які культури приносять більше прибутку. Мають бути програми, які допоможуть фермерам крок за кроком дізнатись про більш маржинальні напрямки виробництва, наприклад, про якісь нішеві культури. І це має відбуватись протягом тривалого часу. Гроші потрібно направляти на наукові розробки та освіту. Це та річ, яка буде драйвером розвитку галузі. Дотації на голову та інші подібні речі йдуть в пісок, вони абсолютно не створюють доданої вартості.

Крім того, потрібно вкладати гроші у створення так званих суспільних благ. Таким благами є, наприклад, санітарні та фітосанітарні заходи, і їх підтримка набагато важливіша, ніж підтримка окремих виробників. Від боротьби держави із АЧС чи шкідниками виграють всі без винятку виробники. Поодинці дуже важко або практично неможливо досягнути в цьому результату. Більше того, зараз країни конкурують не митами чи іншими захисними бар'єрами, а саме санітарними і фітосанітарними заходами. Це основні перешкоди у торгівлі, які водночас дозволяють захистити себе від неякісної продукції чи шкідливих мікроорганізмів. Разом з тим, якщо ви маєте модернізовану систему харчової, фітосанітарної та ветеринарної безпеки, то у вас будуть кращі шанси атакувати експортні ринки.

Також необхідно виправляти ті провали ринку, які є. Я бачу два таких провали в агросекторі - неможливість отримати кредит малому та дрібному виробнику та прямий або опосередкований крен політики в бік середніх та великих виробників, який ми спостерігали впродовж минулих 20 років.

Як зробити кредити доступними для малих агровиробників?

— Банки не дуже хочуть кредитувати малих агровиробників, тому що не розуміють їхніх фінансових показників, не можуть точно оцінити кредитні ризики. Причина — спрощена система оподаткування та звітності. Робота на єдиному податку 4-ї групи спрощеної системи оподаткування (якщо частка доходів від с/г виробництва у сукупних доходах складає від 75%, базою оподаткування є нормативно-грошова оцінка (НГО) 1 га с/г угідь, — ред.) дозволяє особливо не турбуватись про звітність, менш прискіпливо рахувати свої витрати. Також це знижує ефективніть, бо коли ти достеменно рахуєш кожну копійку, то вчасно помічаєш проблеми і збільшуєш продуктивність. Виявляється, що спрощена система оподаткування, на якій усі люблять сидіти, фактично, є чи не основною проблемою (на додачу до мораторію на сільгоспземлі), чому особливо малі та дрібні агровиробники не можуть отримати кредити. На мою думку, потрібно відібрати цільову групу дрібних виробників за обсягами доходів та кількістю гектарів в обробітку і дати можливість банкам відбирати серед них потенційно успішні проекти. Зі свого боку держава забезпечує гарантування цих кредитів. Це доведена практика, яка відкриває двері до банківського кредитування малому агробізнесу.

Читайте також: Повернути молочні ріки. Як земельна реформа впливає на виробництво молока?

Як можна удосконалити податкову політику в агросекторі?

— Потрібно обов'язково диференціювати платників єдиного податку. Ну, не можуть великі чи середні агровиробники використовувати 4-ту групу єдиного податку разом з тими, хто обробляє всього лиш 10 га. Більшість сільськогосподарських виробників сидять на спрощеній системі. Тоді як я вважаю, що всі мають платити податок на прибуток. Потрібно підвищувати земельний податок, мінімальна ставка якого наразі всього лише 0,3% від НГО с/г угідь. Базу оподаткування також необхідно змінювати — переходити від НГО до ринкової оцінки вартості землі. В її основі - ціна, яка зафіксована від здійснених трансакцій, — сплати оренди або купівлі-продажу. НГО — це штучне утворення, яке абсолютно не відображає економічних реалій. І крім того, нормативно-грошова оцінка «заморожена» до 2023 року, тобто взагалі не індексується (коефіцієнт індексації рівний 1,0, — ред.). Грубо кажучи, виробники платитимуть той же єдиний податок до 2023 року, хоча їхня прибутковість може зменшуватись або збільшуватись, а вартість землі все одно буде рости.

Серед непопулярних змін в оподаткуванні були «соєві правки» (відповідно до них експортери сої (окрім сільгоспвиробників-експортерів) були звільнені від сплати ПДВ при експорті - ред.). Попередньо з 1 січня 2020 року мають вступити в дію аналогічні «ріпакові правки». До чого це призведе?

— Давайте розберемось спочатку із тим, до чого призвели соєві правки. Коли ви купуєте у фермера сою, то в її ціну вже закладено 20% ПДВ. Сплачена таким чином сума ПДВ буде вашим податковим кредитом, який держава має повернути з бюджету. А коли ви експортуєте сою, то, навпаки, у вас формується зобов'язання по ПДВ перед бюджетом. Ставка ПДВ при експорті 0%, відповідно і ваше зобов'язання рівне нулю. Таким чином, податковий кредит у повному обсязі відшкодовувався з бюджету.

«Соєвими правками» було скасовано обкладання експортних операцій податком на додану вартість. Відповідно експортерам і не повертався більше податковий кредит. За нашими розрахунками, це призвело до збільшення розриву у 26 доларів на тонні між експортною та внутрішньою ціною. Тобто постраждали від цього саме аграрії, які вирощують сою, бо зменшилась їхня виручка, а разом з тим і можливість інвестувати у збільшення продуктивності. Тобто з одного боку нам морочать мізки про необхідність субсидій, і одночасно створюють умови, в яких виручка аграріїв штучно зменшується. Однією рукою дають, іншою — забирають, це якась економіко-політична шизофренія, як на мене. І на ріпак так само можуть знизитись внутрішні ціни. Фактично ось це невідшкодоване ПДВ перетворилось на податок на експорт.

Основною мотивацією цих змін було збільшення переробки сої в Україні. Але вона і так зростала. Тобто сенсу було втручатися? Внутрішня ціна просіла, і переробники виграли від цього. По суті, недоотриманий дохід переклали з кишені фермера до кишені переробника. До того ж ми порахували, що довгий ланцюжок переробки наразі не створює більше доданої вартості, ніж короткий при експорті соєвих бобів. Оскільки треба враховувати, що і в сільському господарстві, і в переробці є свої витрати, є і свої доходи. Різниця між доходами і змінними витратами — це і є додана вартість.

Мотивацією «соєвих правок» також було зменшити витрати бюджету на відшкодування податкових кредитів компаніям, які в основному займаються роздрібною торгівлею і завдяки експорту сільгосппродукції зменшують свої податкові зобов'язання.

 — Це проблема не ПДВ як такого, а його адміністрування. Грубо кажучи, ДФС розписалась у своїй неспроможності адмініструвати цей податок і все. Я не бачу нічого поганого в тому, що експортери отримують відшкодування. Що більше ми експортуємо, то більше валютної виручки надходить в Україну. Аграрії можуть більше заробити, а відтак більше інвестувати у продуктивність, наростити обсяги виробництва і більше заплатити робітникам та орендодавцям. Тут дуже великий ланцюжок, який ДФС ігнорує.

Читайте також: Вісімнадцять років очікування. Як парламент приймав закон про землю

Але ж ми експортуємо переважно сировину. Чи не доцільніше нам стимулювати внутрішню переробку, і яку саме?

— Я не бачу нічого страшного в тому, що Україна експортує сировину, на сьогодні це її конкурентна перевага. Те, що комусь хочеться збільшити виробництво соєвої олії, наразі політична та економічна проблема. Не нам вирішувати, яка галузь має розвиватися в країні. Потрібно створити такі умови, за яких підприємливі люди зможуть побачити економічну вигоду у якомусь напрямку та інвестувати у нього. Якщо наразі переробка не розвивається і мало високомаржинальних виробництв, значить до цього наразі нема сприятливих умов, зокрема, і через мораторій на купівлю-продаж сільгоспземель. Тільки на власній землі можна провадити виробництво з довгим циклом, яке вимагає великих капіталовкладень. Наприклад, закладати сади та ягідники, тут же побудувати переробку, і виходити з цією продукцією на експорт, оскільки в Україні попит не дуже платоспроможний. Або ж прокладати зрошувальні системи і цим самим збільшувати продуктивність зернових чи краще, овочівництва та садівництва. Нам ще є куди рости, у Німеччині середня врожайність пшениці сім-вісім тонн, а в США з гектара кукурудзи збирають більше десяти тонн.

Та я дотримуюсь думки, що купівля землі буде створювати можливість розвивати високомаржинальне виробництво, наприклад, вирощувати фрукти, овочі, ягоди. Зернові та олійні дають менший прибуток на гектар. Ймовірність зростання виробництва з більшою доданою вартістю вища за відсутності мораторію. Робити те саме на орендованій землі ризиковано. Для порівняння, у зручності власної квартири ви готові вкладати максимум коштів, на облаштування орендованої — витрачаєте мінімум. Мораторій також заморозив кредитування — ви не можете заставити землю під позику для подальших інвестицій.

фото: agropolit.com

Якою буде ціна землі, коли відкриють ринок?

— В результаті моделювання ми отримали суму до трьох тисяч доларів. Але на ринку купівлі-продажу є гарний запобіжник або мінімум — плата за оренду. Від неї фактично буде формуватись вартість землі. Тобто ви порахували суму оренди за 20 років, це мінімальна ціна, за якою продаватимуть землю. Також в порядках закону про обіг землі є норма, що під час кожної транзакції у реєстрі прав має відображатись ціна. Це формуватиме статистику, потім базу даних, на яку можна буде спиратись.

Чи можемо ми орієнтуватись на моделі ринку землі в інших країнах, зокрема, у тривалості терміну, протягом якого він буде закритим для іноземців?

— Моя особиста думка — ні. Оскільки це були такі ж суто політичні рішення, як і в нас. Рішення, які продиктовані нераціональними побоюваннями. З погляду економіки, не потрібно вводити обмеження для іноземців. Але державі вирішувати, наскільки сильно це рішення вплине на політичну ситуацію в країні. Уряду потрібно вирішувати. Мені здається, що той компроміс, який був наразі досягнутий, — іноземці, які вже безпосередньо працюють в Україні, мають право купувати землю — був би золотою серединою. Але, як бачимо, нашим доморощенним підприємцям цього недостатньо.

В одному зі своїх досліджень ви порахували, що на кожне 10%-ве зростання частки аграрного сектору в структурі українського ВВП збільшуються на 1% витрати на продовольство — інакше кажучи, країна бідніє. Торік АПК створив 13% ВВП України. З огляду на це, що можна сказати про рівень бідності країни?

— Справді, якщо зростає частка АПК у ВВП, то це означає, що країна стає біднішою. Тоді витрати на продовольство у структурі вашого бюджету зростають. Водночас ми отримали цей результат, припустивши, що всі інші фактори впливу залишаються незмінними. Але до цифр не потрібно ставитись як до чогось фіксованого. Просто сама ідея в тому, що збільшення частки агросектору у ВВП негативно впливає на добробут країни, це є відображенням збідніння. 13% - це досить високий показник присутності аграрного сектору в економіці. Я би дуже зрадів, якби в нас на АПК припадало 2−3% ВВП, це означало б стрімке зростання інших секторів векономіки. Такі цифри притаманні Європі, Північній Америці.

Разом з тим сучасний високотехнологічний агросектор усе більше потребує не робочих рук, а добре працюючих мізків. Які наслідки має така трансформація галузі?

— З розвитком аграрного сектору зменшується зайнятість у ньому. Продуктивність передбачає роботизацію і потребує більш освіченої робочої сили. Так, водій трактору має володіти навичками роботи з комп'ютерними системами. Звичайно, потреби сектору будуть стимулювати зміну навчальних програм, виші будуть змушені перебудовувати своє навчання і від радянських лекал переходити до сучасних. Інакше їх закриють.